Історія ставлення до менструації: від табу до менструального здоровʼя

Менструація – це біологічний процес, який супроводжував людство з найдавніших часів. Водночас у різних культурах він набув глибоких символічних значень, часто стаючи об’єктом табу або особливого пошанування. Розглянемо, як змінювалися уявлення про менструацію від стародавніх цивілізацій до сучасності – через призму міфів, релігійних приписів, наукових теорій та соціокультурних норм.

Менструація в давніх міфах і ранніх суспільствах

Археологи й антропологи вважають, що табу навколо менструації виникли ще в доісторичних суспільствах і були майже універсальними. Сам термін «табу», який нині означає заборонене або священне, походить від полінезійського слова tapu (або tabu), що первісно стосувалося саме заборон, пов’язаних із менструацією​. У багатьох первісних міфах менструальну кров наділяли магічною силою – нерідко небезпечною. Давні люди помічали загадковість цього явища: регулярна кровотеча без рани, що збігається з фазами Місяця і властива лише жінкам дітородного віку. Тому менструацію часто огортали містичністю. З одного боку, її боялися як «нечисту» або здатну завдати шкоди; з іншого – пов’язували з плодючістю та циклічністю природи, іноді вважаючи «періодичну» кров священною. За словами антропологів, у традиційних суспільствах менструальні обмеження могли слугувати не лише вигнанням, а й захистом чи відпочинком для жінок​. Така подвійність – страх і шанування – простежується в багатьох культурах.

У міфології різних народів можна знайти пояснення походження менструації. Приміром, у міфах мая менструацію трактували як покарання Місячної богині за непослух – її кров помістили в посудини, де вона перетворилася на отруйних змій та комах​. Натомість деякі північноамериканські племена розглядали “місячну” кров як джерело сили: у традиціях народу черокі менструальна кров нібито наділяла жінок особливою духовною потугою, здатною нищити ворогів​. Ця сила водночас викликала острах, адже жінка в періоді могла стати «небезпечною» для оточення. У багатьох ранніх спільнотах з’явився звичай ізолювати жінок під час місячних – відомі як «менструальні курені» або «хатини» – щоби убезпечити плем’я від можливої «скверни». Цікаво, що деінде такі місця усамітнення сприймалися не як кара, а як особливий жіночий простір. Наприклад, в народів Гіндукушу (сучасний Пакистан) спільна «менструальна хатина» (bashali) вважається священним жіночим будинком, де жінки відпочивають, підтримують одна одну і проводять ритуали солідарності​. Отже, вже у прадавні часи менструація осмислювалася двояко: і як таємнича небезпека, і як джерело життєвої сили та жіночої спільності.

Рис. Стародавнє зображення "менструюючої жінки"

Стародавні цивілізації: Єгипет та Месопотамія

У письмових пам’ятках перших цивілізацій Близького Сходу знаходимо згадки про менструацію, що відображають як практичний досвід, так і вірування. В стародавній Месопотамії, зокрема в шумерському місті Ур (IV тис. до н.е.), археологи виявили тексти, де згадуються спеціальні «менструальні пов’язки» з тканини. Жінки того часу виготовляли багаторазові прокладки зі смуг вовни чи льону – фактично це найдавніші «гігієнічні засоби», про які маємо дані. Вавилонські медичні глиняні таблички свідчать, що вже тоді зналися на полегшенні менструальних недуг: приміром, для зняття болю під час місячних призначали тампони, просочені ліками, і навіть радили коноплі (azallu) від спазмів та поганого настрою​. Такі записи показують досить прагматичне ставлення: менструація сприймалася як природна частина жіночого життя, яку треба було контролювати і лікувати в разі потреби.

Водночас месопотамські міфи пов’язували кров з життям і творенням. У вавилонському епосі про створення світу люди виникли зі змішування глини з кров’ю убитого бога Кінгу – тобто кров уявлялася носієм життєвої сили. Менструальна кров як потенційна «кров життя» могла сприйматися двоїсто. Прямих законів про «нечистоту» менструації в шумерських чи вавилонських кодексах, відомо, не збереглося, але існує припущення, що семітські народи стародавньої Месопотамії мали подібні уявлення до пізніших біблійних – тобто вимагали від жінки ритуального очищення по завершенні циклу. У будь-якому разі, реальні практики (як-от використання пов’язок та тампонів) вказують, що стародавні месопотамці адаптувалися до цього явища і не вважали його абсолютно неможливим для обговорення.

Стародавній Єгипет залишив ще більш цікаві свідчення. Єгиптяни, схоже, ставилися до менструації відносно позитивно і навіть намагалися зрозуміти її роль у народженні. Єгипетські медичні папіруси містять перші теорії про жіночий цикл. Згідно з аналізом єгиптолога Пола Франдсена, єгиптяни вірили, що менструальна кров – це та сама кров, якою під час вагітності живиться ембріон​. Інакше кажучи, вони не розділяли поняття менструації та процесу виношування дитини: місячні розглядалися як невдале зачаття або перерваний процес творення життя. Це досить прогресивне розуміння для давньої науки. Не дивно, що в Єгипті менструальну кров застосовували і в лікуванні. На храмі богині Хатхор зберігся напис, де один із богів перелічує, що ненавидить «жінку у стані менструації»​ – явний приклад ритуального упередження. Одначе інші тексти описують протилежне: рецепти зцілення із використанням «особливої» жіночої крові. В одному папірусі навіть згадується, що якщо у жінки обвисли груди, їх радили намастити менструальною кров’ю, аби вони знову стали пружними​. Цей на перший погляд дивний засіб свідчить: єгиптяни приписували менструальній крові лікувальні властивості. Загалом у Стародавньому Єгипті місячні не були темою суворого табу – чоловіки знали про них. Існує жартівливий текст про професії, де бідкається працівник пральні, змушений прати жіночу білизну, забруднену менструацією​. Отже, єгипетська культура визнавала природність цього процесу, хоча й обставляла його певними обрядами. Є дані, що в селянському середовищі жінки під час місячних все ж усамітнювалися в спеціально відведеному місці – можливо, і з власної згоди, щоб перепочити​.

Таким чином, у великих цивілізаціях Близького Сходу – від берегів Нілу до межиріччя Тигру й Євфрату – менструацію вже не вважали цілком містичною таємницею. Про неї писали як про звичне явище, навчилися полегшувати її симптоми і навіть використовувати на користь. Однак залишалося й чимало забобонних уявлень про «особливу силу» менструальної крові – подекуди лікувальну, а подекуди згубну.

Погляди античності: Греція та Рим

Антична медицина і філософія значною мірою сформували західне розуміння менструації на тисячоліття вперед. Давньогрецькі лікарі (такі як Гіппократ) вважали, що місячні потрібні жінці для очищення організму. Вони пояснювали: жіноче тіло накопичує надлишок крові, і щомісячна кровотеча позбавляє його шкідливого надміру​. Ця ідея вписувалася в гуморальну теорію здоров’я – мовляв, менструація врівноважує «сокИ» тіла. Грецький філософ Арістотель теж розмірковував про природу менструації. Він дійшов висновку, що менструальна кров є протилежним відповідником чоловічого сім’я і слугує «матеріалом» для зародження нової істоти. У трактаті «Про народження тварин» Арістотель писав: чоловік дає активний принцип (форму) через насіння, а жінка – пасивну речовину через менструальну кров. Отже, античні вчені намагалися вписати менструацію в рамки природного процесу продовження роду.

Попри такі ранні спроби раціонального пояснення, у грецькому суспільстві зберігалися численні забобони щодо «шкідливості» місячних. Платон і Арістотель згадували, що жінка під час менструації може впливати на погоду та навколишні предмети. Приміром, існувало переконання, ніби якщо менструальна жінка гляне в дзеркало, скло потьмяніє або покриється туманом​. Причиною цього вважали «випари» крові, що спотворюють повітря і навіть зір. Подібні уявлення успадкував і Давній Рим. Римляни одночасно побоювалися і шанували таємничу силу менструації. Римський вчений Пліній Старший у своїй «Природничій історії» навів цілу енциклопедію страхітливих ефектів, які нібито спричиняє менструальна кров. Він писав, що контакт із нею псує вино, робить ґрунт неродючим, нищить посіви та саджанці, змушує плоди опадати з дерев, притуплює леза ножів та блиск слонової кістки, викликає іржу на залізі та бронзі, а запах цієї крові може вбити навіть бджіл у вулику​. Якщо собака скуштує менструальної крові, стверджував Пліній, вона збожеволіє і її укус стане отруйним​. Такі твердження яскраво демонструють настороженість, з якою чоловіки античності ставилися до «тих днів». Фермери та мисливці остерігалися допускати жінок із місячними до своєї праці, щоб не наврочити невдачу​.

Водночас римляни визнавали й «корисні» сторони цієї небезпечної сили. Той-таки Пліній згадує, що якщо менструальною кров’ю помазати нові дверні одвірки, то жодні чари на родину не подіють​. Так само він писав, ніби перша менструація молодої дівчини може вилікувати багато хвороб, або що дотик менструальної жінки зцілює подагру та лихоманку​. Римські лікарі, як і грецькі, бачили у менструації природний шлях очищення: Галена та інших медиків того часу вважають авторами афоризму «Менструація – здоров’я для жінки». Навіть якщо античні вчені не до кінця розуміли репродуктивну фізіологію, вони усвідомлювали, що відсутність місячних (не через вагітність) – поганий знак для здоров’я.

Рис. Перші гігієнічні пристрої.

Що ж до соціальних норм, то в греко-римському світі строгих ритуальних заборон (як у пізніших релігіях) на участь менструальних жінок у повсякденні начебто не було. Однак певні культові обов’язки могли вимагати «чистоти». Наприклад, в Римі жриці-весталки мали підтримувати священний вогонь і дотримуватися обітниці цнотливості; є припущення, що їм не дозволялося виконувати обов’язки, якщо починалася менструація – втім, достеменно невідомо, як це контролювали​. Загалом у античному суспільстві менструація залишалася сферою жіночого життя, про яку чоловіки воліли багато не знати. Її одночасно пояснювали в наукових трактатах і боялися в народних повір’ях. Такий дуалізм – «природне очищення» vs «отруйна речовина» – античність передала у спадок наступним епохам.

Традиції Азії: Індія та Китай

Стародавні цивілізації Південної та Східної Азії також виробили свої унікальні погляди на жіночий місячний цикл, забарвлені місцевими релігійними уявленнями. В Індії ставлення до менструації формувалося під впливом індуїзму. Священні тексти (Закони Ману, Пурани) однозначно зараховують менструальну жінку до «ритуально нечистих». Згідно з давньоіндійським міфом, менструація – це своєрідне прокляття, яке впало на жінок за гріх бога Індри. У Бгагавата-Пурані розповідається, як Індра, отяжений гріхом убивства, поділив свою кару між землею, вогнем, водою та жінками – останні й дістали тягар періодично «страждати кров’ю» щомісяця. Через це традиційна індуїстська культура трактує місячні як час скверни: жінці заборонено відвідувати храми, проводити пуja (молитовні ритуали) і навіть торкатися до священних предметів​. Їй належить уникати приготування їжі та подружніх стосунків. У давнину в деяких регіонах Індії жінок під час менструації ізолювали в окремій кімнаті дому або хатині поза ним – подібно до інших культур. Ці звичаї значною мірою збереглися і в наступні століття, особливо на селі. Водночас в індійській аюрведичній медицині менструація розглядалась як природний механізм тіла, важливий для балансу дош (життєвих сил). Аюрведа рекомендувала жінці в «ті дні» дотримуватися спокою, дієти і не переохолоджуватися, аби не порушити цикл. Цікаво, що індійські трактати описували й позитивний бік: перша менструація (менархе) відзначалася сім’єю урочисто як початок жіночої зрілості. Ця традиція пережила тисячоліття – і нині в багатьох індійських громадах проводять святкові обряди з нагоди першого циклу дівчинки.

Східноазійська (давньокитайська) культура теж наклала табу на місячні, хоча з дещо інших міркувань. У конфуціанському та даоському світогляді чистота і гармонія мали першорядне значення, тож будь-які виділення тіла вважалися потенційно забруднювальними. Жінка під час менструації в Китаї традиційно не повинна була брати участі в храмових ритуалах, приносити жертви чи торкатися до релігійних символів​. Однак китайці також бачили в менструальній крові особливу субстанцію. Стародавні медичні тексти (наприклад, канон «Хуанді Нейцзін») стверджували, що це «тілоєін» – кров «інь», яка накопичується для виношування дитини і виходить назовні, якщо зачаття не сталося. Китайські медики помітили: коли менструації припиняються, жінка вагітніє. Звідси висновок: ця кров перетворюється на плід. Таке розуміння перегукується з єгипетським – кров не «брудна», а «життєдайна». Тому в народній китайській медицині менструальну кров теж використовували в ліках та косметичних мазях, вважаючи її концентратом життєвої енергії. Проте на побутовому рівні в Китаї існували суворі приписи на зразок: під час «тих днів» жінка має відпочивати, уникати сирої їжі і холодної води, не мити волосся, не напружувати зір шиттям уночі тощо – інакше «зашкодить жіночому здоров’ю». Китайські жінки зазвичай носили спеціальну багаторазову білизну для збору крові (прообраз прокладок) та прали її окремо, щоби чоловіки не бачили цього процесу. Отже, хоч у Китаї і не було різко негативного сакрального міфу про менструацію, як у індуїзмі, але соціально цю тему відносили до сороміцької. Звичним стало ретельно приховувати будь-які сліди місячних – традиція, що помітна навіть у сучасному китайському суспільстві​.У сусідній Японії та Кореї вплив китайської культури також сформував табу на «нечистоту» крові. В синтоїстській Японії жінкам під час менструації заборонялося відвідувати святині – ця норма офіційно існувала аж до ХХ століття. Натомість деякі практики буддизму інтерпретували менструацію як нагадування про страждання і коло перероджень (сансару), заохочуючи жінок приймати цей стан з медитативним спокоєм.

Отже, великі цивілізації Азії сприймали менструацію переважно як ритуально нечистий період, встановлюючи заборони й рекомендації для жінок. Проте у філософських і медичних трактатах Азії менструальна кров постає також і як творча субстанція, невід’ємна від зародження життя. Ця подвійність – практичні обмеження і прихований сакральний потенціал – характерна для традицій Індії та Китаю.

Релігійні уявлення: від юдаїзму до ісламу

Вірування про «нечистоту» менструації міцно закріпилися в так званих абрахамічних релігіях – юдаїзмі, християнстві та ісламі. Вони успадкували близькосхідні табу й увібрали їх у канонічні приписи, що вплинули на ставлення до менструації в усьому світі.

Юдаїзм. У старозавітній біблійній традиції чітко встановлено, що менструальна жінка вважається ритуально нечистою. Книга Левіт приділяє цьому питанню особливу увагу. Згідно з законом Мойсея, «коли в жінки тече кров очищення (місячна кровотеча), вона буде нечиста сім днів; кожен, хто доторкнеться до неї, буде нечистий до вечора» (Лев. 15:19)​. Усі предмети, на яких вона сидить чи лежить, теж вважаються нечистими. Статеві відносини в цей час суворо заборонені: «Не зближайся з жінкою в час нечистоти її місячної, щоб відкрити наготу її» – гласить книга Левіт 18:19. У юдейській релігійній практиці ця заборона відома як закон нідда. Жінка під час менструації зветься нідда і не повинна мати інтимних контактів, поки не очиститься через спеціальну процедуру (обмивання в мікві на 7-й день після завершення кровотечі). Ці приписи дотримуються в ортодоксальному юдаїзмі й досі. В біблійні часи менструальним жінкам фактично заборонялося відвідувати храм, торкатися святинь. Однак ці обмеження не мали на меті принизити жінку – радше зберегти сакральну чистоту обрядів. Цікаво, що в самій Біблії менструацію трактують як нормальну частину життя: у книзі Левіт вона названа «звичним очищенням». Тобто гріхом вона не вважається (гріховним було б ігнорувати приписи щодо чистоти). Попри це, у пізнішій єврейській культурі сформувалося певне упередження до будь-яких згадок про менструацію – тему воліли не обговорювати при чоловіках і уникати прямої назви (натомість з’явилися евфемізми на івриті на кшталт «шлях жінок»). Таким чином, юдаїзм задав матрицю: менструальна кров – нечиста, жінка має бути осторонь ритуального життя на цей час, хоч явище це природне і Богом створене.

Християнство. Раннє християнство успадкувало більшість старозавітних уявлень, але поступово виробило своє ставлення. В Новому Заповіті Ісус Христос прямо не говорить про менструацію, однак є показова історія про «кровоточиву жінку» – яка багато років страждала на безперервну менструацію і зцілилася, доторкнувшись до одягу Ісуса (Мк. 5:25-34). Христос не відкинув її, а похвалив віру, що було радикальним кроком для суспільства, де така жінка вважалася нечистою. Після становлення Церкви питання, чи дозволяти жінкам під час місячних брати участь у літургії та причасті, стало предметом дискусій. Деякі отці церкви (наприклад, ранньохристиянський письменник Ориген) дотримувалися суворих поглядів юдаїзму і наполягали, що менструальна жінка має лишатися вдома. Однак інші, зокрема Папа Римський Григорій I (VI ст.), висловили м’якшу позицію: він писав, що забороняти жінці відвідувати церкву під час місячних не слід, бо вина за це на ній нема – адже природне очищення, встановлене Богом, не може бути гріхом​. Візантійський імператор Костянтин у IV ст. навіть видав указ, що жінки можуть входити до храму в будь-якому стані (ймовірно, з політичних мотивів залучення жінок до церкви).

Попри деяку теологічну поблажливість, на практиці в середньовічній Європі утвердилася думка, що менструація – «брудний» процес. Церковні правила східного обряду (православної церкви) довго вимагали, аби жінка утримувалася від причастя в період місячних, а немовлят-дівчаток не хрестили під час їхніх перших 40 днів життя саме через цю концепцію нечистоти. В народній побожності Середньовіччя з’явився навіть міф, що менструація – це нагадування про гріх Єви, спадкова кара жіночому роду за гріхопадіння. Так чи інакше, у християнських країнах жінкам століттями прищеплювали сором’язливе ставлення до менструації. Католицька церква зрештою відмовилася від офіційних заборон приходити на месу під час циклу, проте віруючі жінки часто самі уникали цього. Православна церква аж до ХХ ст. у багатьох місцевих практиках відсторонювала «нечистих» жінок від таїнств. Лише в новітні часи церква почала публічно спростовувати такий підхід, наголошуючи що «місячні – не гріх» і не повинні віддаляти людину від Бога​. Але цей зсув стався зовсім недавно. У традиційному християнському суспільстві довгі віки менструація залишалася за межею відкритого обговорення. Її побоювалися в магічному сенсі так само, як і поганські предки: середньовічні європейці вірили, що поява менструальної жінки могла зіпсувати пивний сусло чи закваску для хліба, що під час «місячних» не можна сіяти зерно чи консервувати продукти – інакше все скисне. Такі забобони дивовижно збігалися з формулами Плінія Старшого​. Таким чином, християнство хоча й не винайшло нових табу, але надало давнім страхам релігійного санкціонування. Це значною мірою визначило ставлення до менструації в європейській культурі аж до Нового часу.

Іслам. В ісламі питання менструації також врегульовано на підставі старозавітних традицій. У Корані прямо сказано: «Тебе запитують про місячні. Скажи: це – нечисте. Тримайтесь осторонь жінок під час менструації й не зближуйтесь із ними, доки вони не очистяться» (сура 2:222)​. Цей аят визначає основне правило шаріату: жінка в період місячних не здійснює намаз (молитву) і не вступає в інтимні стосунки. Статевий акт із менструальною жінкою вважається великим гріхом для мусульманина. Після закінчення кровотечі жінка повинна зробити повне обмивання (гусль), щоб зняти стан нечистоти. Іслам, як і юдаїзм, розглядає ці приписи радше в аспекті ритуальної чистоти, а не моралі. Проте в народному ісламському благочесті сформувалися певні табу: наприклад, багато мусульманських жінок уникають навіть торкатися до тексту Корану в «ці дні», хоч це й не прямо заборонено Кораном (деякі богослови вважають, що менструальна жінка не може зберігати стан обрядового очищення вуду, тож не повинна читати Коран​). В хадисах (оповідях про пророка Мухаммеда) згадується, що Пророк дозволяв дружині робити все, окрім самого статевого контакту, і навіть відпочивав у неї на колінах, коли в неї були місячні – що було дуже ліберальним прикладом для VII століття. Однак у середньовічному ісламському праві закріпилися перестороги: менструальній жінці не можна було заходити до мечеті, дотик її руки теоретично міг зробити чоловіка нечистим для молитви, тощо. У деяких мусульманських культурах (наприклад, у Південній Азії) під впливом місцевих традицій з’явився звичай тимчасової ізоляції жінки під час періоду, хоч іслам цього прямо не вимагає.

Таким чином, усі три великі релігії Книги вважали менструацію періодом особливої ритуальної нечистоти. Хоча це й накладало обмеження на жінок, але водночас захищало їх: наприклад, чоловік не мав права вимагати близькості. Ці релігійні погляди – особливо християнські та ісламські – упродовж століть сформували суспільну стигму щодо «критичних днів», яка частково зберігається й донині.

Середньовіччя: заборони церкви і народні забобони

Середні віки в Європі часто називають «темними», і в питаннях жіночої фізіології це певною мірою відповідає дійсності. Менструація в середньовічній Європі була майже цілковито витіснена з публічного життя: про неї не писали прямо, її соромилися і оточували мовчанкою. Проте непрямі свідчення дозволяють відтворити тогочасне ставлення – воно було переважно негативним і забобонним.

Як уже згадано, християнська церква в Середньовіччі фактично підтримувала відсторонення жінок «в ті дні» від сакрального життя. На практиці це означало, що набожна жінка сама не піде до церкви, поки не скінчиться період, побоюючись осквернити святиню. Якщо ж якась сміливиця й насмілилася б, то могла наразитися на осуд громади. Така культурна норма підкріплювалася спільним переконанням, що жіноче тіло ближче до гріховного через «скверну крові». У народних легендах з’явився образ «проклятої кровотечі» – результату гріха праматері Єви. Жінок навіть називали «дочками Єви», натякаючи на спадковий тягар.

Медичні знання в середньовічній Європі були мізерними і базувалися на античних авторитетах – Гіппократі, Галені – тож мало просунулися у розумінні менструації. Лікарі продовжували вважати, що менструальна кров – це надлишкова «чорна жовч», яку організм виводить. Деякі середньовічні медики повторювали античну думку, що відсутність менструацій призводить жінку до «істерії» (це слово походить від грец. hysteron – матка) через нібито «блукання матки» по тілу. Вважалося, що регулярні місячні запобігають такому небезпечному стану, а тому є необхідним «очищенням». Але водночас ширилися страшні історії про шкідливість самої менструальної крові. Наприклад, середньовічні європейці вірили, що кров «з тих місць» може отруїти чоловіка. У трактатах алхіміків і «травниках» траплялися застереження: не брати молоко від корови, яку доїла менструююча жінка, бо воно скисне; не їсти страв, які вона готувала – щоб не зазнати хвороби; не дозволяти їй входити у винний погріб – бо вино перетвориться на оцет. Ці забобони вражають своєю подібністю по всій Європі, від Британії до Русі, ніби були універсальними. У багатьох народів існувала прикмета, що під час місячних не можна сіяти і садити городину. У скандинавських сагах згадується, що менструальну кров використовували у відьомських зіллях – скажімо, щоб наврочити воїна або приворожити коханого.

Роль церкви була двоїстою. З одного боку, офіційно церква (особливо католицька) протистояла явному марновірству, вбачаючи в забобонах язичницький спадок. З іншого – самі церковники часто підтримували відчуження жінки під час менструації. Деякі монастирські устави прописували, що монахиня повинна повідомити настоятельку про «ці дні» і звільняється від причастя. Особливо важка ситуація була із сповіддю та причастям: багато хто з духівництва навчав, що приймати святе причастя у стані місячних – гріховно. Це не було догмою, але перетворилося на звичай. Тож жінки самі уникали цього, відчуваючи сором і провину за своє тіло.

Рис. Священна менструація, приблизно в 16 століття

У пізньому середньовіччі (XIV–XV ст.) в Європі зросла масова істерія щодо відьом. Менструальна кров стала фігурувати в численних «відьомських справах». Інквізитори вірили, що відьми збирають свою менструальну кров для шабашів, готують зілля і викликають бісів. У «Молоті відьом» (1487) згадується, що диявол змушує відьму «віддавати» йому свою кров – очевидно, натяк на місячні. Все це тільки посилювало страх і огиду навколо теми. Жінка в періоді сприймалася ледь не як «нечисть», здатна наврочити дітей або висушити корову просто поглядом.

Попри такі темні уявлення, середньовіччя знало і приклади більш практичного ставлення. Прості жінки, особливо селянки, не могли дозволити собі розкіш кілька днів нічого не робити. Тож вони пристосовували одяг і білизну, щоб займатися своєю працею навіть «у ці дні». Відомо, що використовувалися шматки полотна, які прали і заново застосовували – по суті, ті самі «ганчірки», згадки про які є у всіх європейських мовах (звідси й евфемізм «на рушнику» чи «на ганчірці» щодо менструації​). У середньовічних містах були цехи сукнарів, що виробляли м’які вовняні тканини – можливо, з них робили і менструальні прокладки. Хоч прямої інформації мало, археологи іноді знаходять клапті тканин зі слідами, які трактують як такі вироби.

Отже, середньовічне ставлення до менструації було здебільшого страхом і соромом. Жінки продовжували мовчки виконувати свою роботу, приховуючи «встидні речі», а суспільство в цілому уникало відкритого обговорення. Менструація перетворилася на табу не лише ритуальне, а й побутове – «це те, про що не говорять». Така спадщина середньовіччя надовго закріпилася в європейській культурі.

Ранній Новий час: наука, просвіта і старі міфи

Епоха Відродження (XV–XVI ст.) та Новий час (XVII–XVIII ст.) принесли поступовий розвиток науки, в тому числі і знань про людське тіло. Однак ставлення до менструації змінювалося повільно: по інерції зберігалися старі міфи, хоча окремі вчені намагалися їх розвінчати.

У XVI столітті європейські лікарі почали детальніше вивчати жіночу анатомію. Леонардо да Вінчі ще наприкінці XV ст. робив анатомічні замальовки матки і плода. В XVII ст. англієць Вільям Гарвей – той самий, хто відкрив коло кровообігу, – намагався зрозуміти, як відбувається зачаття і яка роль менструації. Він припустив, що менструальна кров може бути матеріалом для живлення ембріона, та не міг це довести. Лише в 1827 році біолог Карл Енст фон Беер відкрив жіночу яйцеклітину, тим самим остаточно пояснивши, що менструація пов’язана з циклом овуляції. Але до того моменту минули століття напівправдивих гіпотез.

Наприклад, у XVII–XVIII ст. вчені висунули дві конкуруючі теорії зачаття: овістську (начебто у жінці вже є наперед сформоване яйце-дитина, яке починає рости після акта) і анімалькулістську (нібито весь зародок міститься в чоловічому сім’ї, а жінка тільки «виношує»). Ці дебати теж впливали на трактування місячних. Овісти (до яких належала відома природознавиця Марія Меріан) припускали, що кожна менструація – це вихід нерозвинутого яйця. Та оскільки ідея була спекулятивною, вона не стала загальновизнаною.

Поза науковими колами, у суспільстві продовжували жити давні перестороги. Уявлення про «отруйність» менструальної жінки були настільки сильними, що навіть процвітання друкарства і книгодрукування (коли стали доступні медичні порадники) не викорінило їх. Фольклор XVIII століття все ще ряснів «страшилками»: мовляв, якщо дівчина з місячними погляне на дзеркало – воно трісне; якщо молода мати годує грудьми і в неї поновились місячні – молоко може зашкодити немовляті; якщо менструальна кров потрапить у землю – та втрачає родючість. Освічені особи часом намагалися спростувати такі забобони. У XVIII ст. у Франції виходять праці, де лікарі закликали не вважати жінку «проклятою» під час місячних. Французький лікар Луї-Гійом Лемоань опублікував трактат, де наводив досліди: він просив менструальних жінок заходити в винні льохи, і жодних псувань вина не ставалось – доводячи безпідставність забобонів. Проте ці голоси розуму були поодинокими.

Епоха Просвітництва (XVIII ст.) зробила наголос на раціональності. В цьому дусі деякі енциклопедисти (як Дені Дідро) в статтях прямо описували менструацію як природне явище і навіть обурювалися, чому воно викликає такий жах. Дідро згадував, що у європейців досі живі «марновірства дикунів» щодо менструальної крові, і закликав позбуватися їх. Проте парадоксально, що водночас у XVIII ст. постало псевдонаукове вчення про «менструальні випари». Деякі науковці того часу вірили, що під час місячних з тіла жінки виділяється особлива летка речовина – менструальний мiaзм – яка може впливати на довкілля. Це, по суті, була спроба «науково» пояснити старі прикмети: мовляв, не сама магія, а міазми псують вино чи зброю. Хоч теорія була хибна, вона проіснувала довго.

Варто відзначити, що в Новий час з’являються перші згадки про менструальну гігієну у європейських джерелах. Мандрівники описували, як у різних країнах жінки обходяться з цим: десь продовжують носити «ганчірки», десь – спеціальні спідниці. В Японії, приміром, жінки носили секретні пояси і підкладали папір. Європейки у XVIII ст. почали шити собі щось на кшталт підвісних полотняних сумочок, що кріпилися до талії і збирали виділення. Але ці речі не обговорювалися відкрито. Їх існування – радше курйоз, про який дізнаємося з приватних листів або медичних посібників.

Загалом ранньомодерна доба підготувала ґрунт для переосмислення менструації: з містичної площини явище потроху переходило в сферу науки. Однак масова свідомість і далі спиралася на релігійні настанови та забобони. Ще не настав час повного звільнення від багатовікового стигматизування.

XIX століття: вікторіанська мораль і перші зміни

Дев’ятнадцяте століття принесло змішані тенденції. З одного боку, наука й медицина зробили великі кроки у вивченні жіночої фізіології; з іншого – вікторіанська епоха славилася пуританською моральністю, що робила тему менструації ще більш табуйованою в суспільстві. В цей час зароджується і промислове виробництво менструальних засобів, що теж вплинуло на ставлення.

Медичний прогрес. У XIX ст. лікарі нарешті почали краще розуміти репродуктивну систему. В 1850-х було описано яєчники і менструальний цикл, а в 1870-х доктори дійшли згоди, що овуляція у жінок відбувається періодично і пов’язана з менструацією. Проте раціональне знання знову-таки уживалося з упередженнями. Багато медиків того часу розглядали менструацію як «щомісячну хворобу» або кризу, під час якої жінка ослаблена і потребує відпочинку. У 1873 році американський лікар Едвард Х. Кларк опублікував книгу «Стать в освіті, або Шанс для дівчат», де твердив: інтенсивне навчання шкодить здоров’ю жінок, бо під час менструацій їхній організм спрямовує енергію на репродуктивні органи, а не на мозок​. Кларк писав, що якщо дівчат вчити так само важко, як юнаків, у них постраждає матка і вони втратять фертильність​. Ця ненаукова і відверто сексистська теорія набула популярності серед консерваторів: багато впливових лікарів і освітян другої половини XIX ст. погоджувалися, що жінкам потрібен «розумовий спокій» у менструальні періоди. Такі погляди впливали на суспільство – наприклад, в жіночих школах Європи та США запроваджували щадний режим: під час «періоду» учениць звільняли від фізкультури, іноді від іспитів. З іншого боку, з’явилися і прогресивні лікарки (як Елізабет Блеквелл, Марія Закржевська), які обурювалися такими обмеженнями і доводили, що менструація – не хвороба, а нормальний стан, сумісний із працею та навчанням. Ця медична полеміка підготувала ґрунт для майбутніх феміністичних вимог рівності.

Вікторіанська мораль. В англомовних країнах середини XIX ст. панували суворі норми пристойності. Будь-які натяки на сексуальність або інтимну фізіологію вважалися непристойними для згадки у пристойному товаристві. Жіноче тіло огорнув ореол сорому: про «нижню половину» навіть лікарі старались говорити евфемізмами. У такій атмосфері менструація стала абсолютним табу в публічній розмові. Дами вікторіанської доби намагалися приховати будь-які згадки про свої цикли навіть від чоловіків і синів. Для позначення менструації використовували десятки завуальованих виразів: «слабкість», «неприємність», «ці дні», «хвороба». У газетах чи книгах неможливо було побачити пряму згадку – хіба що в суто медичних виданнях для професіоналів.

Одночасно, у XIX ст. починає зароджуватися індустрія жіночої гігієни. Перша фабрична продукція – менструальні рушнички – з’явилася в Європі близько 1880-х років. Приміром, у Франції продавалися «смуги гігроскопічної марлі для дам», а в Британії – «жіночі поясні прокладки». Реклама таких товарів була вкрай делікатною. Оголошення того часу могли говорити: «Делікатний винахід для особливих потреб жінок» – не називаючи речі прямо. Вікторіанські рекламники змагалися у витончених евфемізмах, щоб не шокувати публіку. Один американський патент називав менструальну прокладку «Комфортером для леді» (Woman’s Comforter)​. У пресі тієї епохи менструацію подавали як недугу, від якої можна полегшити страждання завдяки новим продуктам. Це, з одного боку, стигматизувало її як щось ненормальне, що потребує прихованого лікування. З іншого боку, сама поява таких товарів свідчила: суспільство визнає проблему і шукає рішення.

Народні забобони у XIX столітті ще залишалися. У селах продовжували вірити, що під час місячних не варто робити консервацію чи збивати масло – бо зіпсується. Але все більше це ставало пережитком. Міська освічена публіка починала сприймати такі погляди як відсталі. Однак навіть науковці іноді підтримували міфи: наприклад, існувало химерне поняття «медузація» вина – коли в довго відкритому вині з’являлася слизова плівка. Дехто з хіміків серйозно припускав, що причина – контакт з менструальною жінкою, хоч реальна причина – бактерії.

У другій половині XIX ст. відбувається перший поступ у десексуалізації теми. Почали виходити книги для дівчат про статеве дозрівання – правда, дуже цнотливі. Вони давали поради щодо гігієни, харчування, заспокоєння нервів під час «місячних». Автори (переважно жінки-медики) намагалися переконати, що менструація – природний процес, а не ганьба. Одна з таких книг, видана у 1890-х у Лондоні, називалася «Материн лист дочці про таємницю життя» – вона чемно пояснювала юній читачці, що соромитись нічого. Хоч це й завуальована форма, але крок вперед у порівнянні з повним мовчанням минулих епох.

Отже, XIX століття можна охарактеризувати як період контрастів: на фоні суворої моралі, що диктувала замовчування і сором, зароджуються перші паростки більш здорового погляду – наукового й утилітарного. Менструацію ще не обговорюють відкрито, але вже намагаються полегшити жіночу долю практично (прокладками, порадами лікарів), а подекуди і кинути виклик її стигматизації.

Рис. Багаторазова прокладка

ХХ століття: від замовчування до поступових змін

Двадцяте століття здійснило справжню революцію у ставленні до менструації, хоча відгомони старих табу й досі даються взнаки. Протягом 1900-х років відбулися значні зміни в медичному розумінні, популярній культурі та правах жінок, що вплинули на «менструальні» питання.

Наукові відкриття. На початку ХХ ст. наука остаточно з’ясувала фізіологію менструального циклу. Були відкриті жіночі гормони – естроген і прогестерон – і встановлено їх роль у регуляції циклу. Лікарі зрозуміли, що менструація – це результат неконтрольованого змінення ендометрію через гормональні сигнали, пов’язані з овуляцією. З’явилися ефективні способи лікування розладів циклу, анемії, болісних менструацій (дисменореї) тощо. Таким чином, медицина почала розглядати менструацію як частину жіночого здоров’я, яку можна досліджувати без моралізаторства.

Проте навіть наукові уми спершу не позбулися упереджень. В 1920-і роки у медичній спільноті виникла химерна теорія «менотоксинів» – отруйних речовин, що нібито виділяє тіло менструальної жінки. Історія почалася з експерименту угорського лікаря Бели Шика у 1920 р.: він зауважив, що троянди, які ставила у вазу його покоївка (вона менструювала), зів’яли швидше, ніж зазвичай​. Шокований, Шик припустив, що шкіра жінок під час місячних виділяє якусь токсичну речовину. Цю гіпотезу підтримали деякі інші лікарі. Проводили курйозні досліди: поливали рослини екстрактами крові, брали аналізи поту менструальних і неменструальних жінок та порівнювали вплив на квіти. Наукові журнали серйозно публікували статті про загадковий «менструальний токсин»​. Лише у 1950-х роках ці ідеї були остаточно спростовані – виявилося, що експерименти були некоректні, а результати не відтворюються. Але факт лишається: навіть у ХХ столітті деякі вчені несвідомо шукали підтвердження древнім міфам.

Гігієнічна революція. У ХХ ст. нарешті з’явилися зручні одноразові менструальні продукти, що значно змінили життя жінок і частково – суспільне ставлення. Під час Першої світової війни медсестри звернули увагу на чудовий матеріал – целюлозну вату (cellucotton), яку використовували для перев’язок: вона добре вбирала кров. На основі цього в 1921 році американська компанія Kotex випустила перші промислові одноразові прокладки з целюкотону​. Спершу рекламу цих засобів давали дуже обережно (в журналах для жінок з натяками про «особистий комфорт»). В аптеках Kotex продавали без слова – жінка могла просто залишити 50 центів і взяти пакунок, нікому нічого не пояснюючи. Це було нововведення: менструація все ще табу, але принаймні бізнес зрозумів потребу робити її невидимою і непомітною. У 1930-і з’явилися перші тампони з аплікатором (марка Tampax, 1936 рік). Їх просували як сучасний засіб для активних жінок – хоча продажам довелося долати опір консерваторів, які вважали тампон «недопустимим» (мовляв, заміжні можуть втратити цноту або отримати задоволення – абсурдні страхи, але реальні на той час).

Реклама менструальних засобів середини ХХ ст. навмисно була евфемістичною і стриманою. Прокладки називали «гігієнічними серветками», менструацію – «ті дні» або «жіночі незручності». В оголошеннях ніколи не показували червоного кольору – замість крові демонстрували синю рідину (цей штамп реклами зберігався десятиліттями). Це відображало суспільне прагнення: так, про це вже не повна мовчанка, але говорити слід прикрашено, майже шепотом. У підручниках з біології (навіть радянських) менструацію описували коротко і сухо, без обговорення психологічних чи соціальних моментів.

Рис. Сучасна силіконова менструальна чаша

Культурні зрушення. Після Другої світової війни тема жіночого здоров’я почала виходити з тіні завдяки проблискам фемінізму. В 1960-ті роки, з початком другої хвилі жіночого руху, активістки заговорили про необхідність зняти табу з менструації. У 1970 році в США вийшла книжка «Our Bodies, Ourselves» («Наші тіла, самі собі»), де розділ про менструацію пояснював усе відверто й науково – це було проривом. Феміністки проголосили боротьбу зі стигмою місячних частиною боротьби за жіночу автономію. У художній сфері теж підіймали цю тему: знаковим став роман Стівена Кінга «Керрі» (1974), де менструація і реакція однокласників на неї показані як травматичний досвід.

У 1980-ті роки сталося символічне зрушення: в 1985 році вперше в історії американського телебачення прозвучало слово «period» (менструація) в рекламному ролику – акторка Кортні Кокс у рекламі Tampax вимовила: «Ви коли-небудь почувались некомфортно в ті дні? У мене зараз period, і я почуваюся чудово з Tampax». Це була маленька революція: нарешті табу на саму назву було зламано. Подібні процеси відбувалися і в Європі. У СРСР та інших соціалістичних країнах про менструацію говорили скупо, але все ж у 1980-і почали друкувати в журналах поради для дівчат-підлітків, пояснюючи фізіологію (раніше цим займалися тільки мами «на кухні»).

Збереження стигми. Попри поступ, значну частину ХХ століття менструація лишалася оточеною соромом. Жінки згадують, як їм доводилося ховати прокладки в найнезручніших місцях, щоб ніхто не побачив, або вигадувати історії, чому погано почуваються. У рекламі до 1990-х продовжували підкреслювати таємність: мовляв, наш продукт гарантує, що «ніхто нічого не помітить»​. Сам підхід, що менструація – це те, що треба приховувати будь-якою ціною, був ознакою залишкової стигми. У шкільних програмах багатьох країн (особливо пострадянських) менструацію викладали мінімально й відсторонено, через що дівчата були не готові психологічно і сприймали свій перший досвід як шок чи ганьбу.

Водночас у деяких частинах світу стародавні табу зберігалися майже без змін аж до кінця ХХ ст. У віддалених районах Південної Азії, Африки, Латинської Америки жінки все ще змушені були дотримуватися традицій ізоляції. Наприклад, в Непалі практикувався звичай чхаупаді: жінку під час місячних відселяли в окрему халупу поза домом, бо її вважали «нечистою» і небезпечною для сім’ї та худоби. Ця практика призводила до трагічних випадків (жінки гинули від холоду чи укусів змій у цих хатинах) і тільки у 2005 році була офіційно заборонена, а у 2019 в Непалі навіть арештували чоловіка, чию родичку спіткала смерть у «менструальній хатині»​. Але, на жаль, подекуди такий звичай ще живе, опираючись законам та просвіті. В Африці теж є громади, де жінки мусять під час періоду жити окремо в куренях, не торкатися води, яку п’ють інші, не відвідувати релігійних зібрань. Подібне спостерігається і серед деяких корінних народів Амазонії, Меланезії та Полінезії – що підкреслює давність і живучість менструальних табу.

Під кінець ХХ століття людство все голосніше заговорило про «менструальну рівність» – усунення бар’єрів і дискримінації, пов’язаних із цією темою. У 1990-і з’явився термін «менструальна гігієна» в програмах ВООЗ, маючи на увазі не лише доступ до засобів, але й освіту та права. У 2000-і роки теми менструації поступово ввійшли до публічних дискурсів: про «менструальну бідність» (неможливість дозволити собі прокладки) заговорили правозахисники, а реклама товарів стала сміливішою. Нарешті, у 2010-і відбулася справжня інформаційна кампанія: активістки у всьому світі влаштовували акції на підтримку відкритого ставлення до менструації (від відомої акції Кіран Ганді, яка пробігла марафон у 2015 році, менструюючи відкрито, до флешмобів у соцмережах з хештегами #NoMoreShame тощо)​. Ці зрушення знаменували: людство нарешті готове позбавитися від багатовікового тягаря стигми.

Рис. Кеддасо - святкування менструації Матері-Землі в Тулунаду, штат Карнатака

Сучасність: подолання табу та просвіта

У ХХІ столітті тема менструації дедалі більше виходить з тіні – принаймні в глобальному масштабі. Сучасна медицина розглядає менструальний цикл як звичайну частину фізіології, а психологи і освітяни наголошують на важливості відкритого обговорення для здоров’я і самопочуття дівчат. В багатьох країнах світу запущені просвітницькі програми: наприклад, в шкільних курсах біології та основ здоров’я тепер приділяють увагу менструації, пояснюють підліткам гігієнічні навички і що відчувати – це нормально. Гасло дня – дестигматизація менструації​, тобто усунення хибного сорому.

Рис. Табличка з написом: «Заборонено вхід без пристойного одягу та жінкам, які мають менструацію», Балі, 1979 р.

Водночас проблеми лишаються. Дослідження показують, що навіть у розвинених суспільствах менструація досі обросла евфемізмами і незручністю: люди часто уникають називати її прямим словом. Наприклад, в українській мові популярні вислови «ці дні», «критичні дні» – досі реклама підкладок використовує цю заміну​. Майже половині дівчат і жінок складно говорити про свої місячні навіть з близькими, через сором, що прищеплений вихованням. Це спадок тих самих вікових табу. Проте тривають активні інформаційні кампанії, щоби змінити ситуацію. 28 травня оголошено Міжнародним днем менструальної гігієни, коли у світі проводять заходи, метою яких є просвіта і руйнування міфів.

Соціальні мережі та ЗМІ теж відіграють роль. Якщо раніше показати кров на екрані вважалося неприйнятним, то зараз деякі бренди вже наважуються на більш правдивий підхід (у 2017 році британська реклама прокладок Always уперше замінила синю рідину на червону, викликавши бурхливі обговорення). У художніх фільмах і серіалах почали з’являтися сцени, де героїні відверто переживають менструацію – це поступове привчання аудиторії до думки, що в цьому немає нічого ганебного.

Важливо зазначити, що в сучасному світі дискусія про менструацію виходить за межі суто жіночого питання. В контексті гендерної рівності говорять про те, що суспільство має враховувати потреби менструюючих людей (а це не тільки жінки, але й трансгендерні та небінарні персони) і створювати для них комфортні умови. Йдеться про обладнання громадських місць, шкіл, в’язниць необхідними засобами гігієни, про надання можливості брати вихідний при сильних болях тощо. Кілька країн (Японія, Індонезія, деякі компанії в Європі) запровадили поняття «менструальної відпустки» – короткого оплачуваного відпочинку, якщо жінка погано почувається під час циклу. Хоч це і контроверсійно (дехто вважає, що це лише підкреслює «інакшість» жінки), але факт появи таких політик свідчить про увагу до теми.

Що стосується регіонів, де досі сильні традиційні табу (частина Південної Азії, Африки), то там активно працюють міжнародні організації. Вони впроваджують освітні проєкти для громад, пояснюють релігійним лідерам і старійшинам, що менструація – не відьомство і не бруд, а Божий задум для продовження роду. В Непалі, де, як згадувалося, був звичай виокремлення жінок, після його заборони у 2010-х проводять моніторинг: поліція руйнує чхаупаді-хатини, чиновники проводять роз’яснення селянкам. Хоч поки не все ідеально, є прогрес: молодше покоління в тих селах починає інакше дивитися на ці заборони. В Індії болюче стоїть питання «менструальної бідності» – коли дівчатка в бідних районах не ходять до школи під час місячних, бо не мають прокладок і бояться ганьби. Благодійні фонди поширюють багаторазові та дешеві гігієнічні засоби, щоб вирішити цю проблему і не допустити відставання дівчат в освіті через природний процес.

На рівні ООН менструальне здоров’я тепер розглядається як частина прав людини. У 2014 році ЮНЕСКО вперше видала докладний звіт про менструацію і освіту, де наголошено: подолання стигми і забезпечення умов для дівчат – ключ до їхнього права на навчання. Тобто тема перейшла від приватного сорому до міжнародної публічної політики.

Культура і мистецтво XXI століття теж внесли свою лепту. З’явилося чимало художніх проектів, які ламали менструальні табу – від фотосесій і перформансів із реалістичним показом менструальної крові до літературних творів і стендап-виступів, де про це говорять відкрито. Наприклад, у 2015 році канадська художниця Рупі Каур викликала фурор, опублікувавши в Instagram художнє фото жінки з протекшими на одяг місячними – спершу мережа видалила фото за «непристойність», але після обурення повернула, що стало перемогою нормалізації. Таких випадків багато, і кожен підриває старі підвалини сорому.

В Україні теж спостерігається прогрес. Ще покоління наших бабусь і матерів воліли шепотіти про «ці дні», але сучасні дівчата дедалі сміливіше обговорюють це серед подруг, діляться порадами, звертаються до лікарів без остраху. Українські освітні платформи та ЗМІ (наприклад, проєкт «Фемінізм в деталях») публікують статті про менструацію, її історію, руйнують шкідливі міфи​. У 2020 році тема менструації навіть потрапила до серйозної дискусії в церкві – Православна церква України офіційно заявила, що відвідувати храм під час місячних можна і ніякого гріха в цьому нема​ (чим розвіяла вікове непорозуміння). Тобто поступ іде на всіх фронтах.

Звичайно, повністю змінити суспільну свідомість – справа не одного десятиліття. Але якщо озирнутися на весь шлях від давнини до сьогодення, то видно колосальний прогрес. Те, що було оточене містичним жахом, поволі стає прийнятим як звичайна частина життя. Менструація зі «табу» перетворюється на просто ще одну тему, про яку можна говорити без страху. І хоча ще залишилися куточки світу – та й свідомості – де це сприймається як «нечисте» чи сороміцьке, загальний тренд людства – до знань, поваги і нормального ставлення.

Висновок: Історія ставлення до менструації – це віддзеркалення загального поступу людства від забобонів до знання, від страху перед незрозумілим до прийняття природного. Різні культури бачили в менструації то демонічну загрозу, то священний дар, то медичну загадку, то приватну справу, про яку не говорять. Сьогодні ми розуміємо, що менструація – це просто фізіологія, яка, утім, має великий соціальний вплив. Позбувшись стигми і забезпечивши комфорт для менструюючих осіб, суспільство робить ще один крок до гендерної рівності і гуманності. Шлях був довгий – від давньоєгипетських папірусів і грецьких філософів, від біблійних приписів і середньовічних забобонів, через вікторіанське замовчування – до наших днів просвіти. І цей шлях показує, як змінюється світогляд: там, де була «кривава нечисть», тепер усе частіше бачать нормальну частину життя, якою не слід ні пишатися, ні соромитися, а просто гідно переживати. Це і є ознакою зрілості суспільства – ставитися з повагою до того, що від початку закладено природою.

Медведєв Михайло Володимирович, д.м.н., професор, Заслужений лікар України

Перелік використаної літератури: 

1.Buckley T., Gottlieb A. Blood Magic: The Anthropology of Menstruation. Berkeley: University of California Press, 1988. 326 p.
2.Frandsen P. Menstrual taboo in ancient Egypt // Journal of Near Eastern Studies. 2007. Vol. 66, № 2. P. 81–106. DOI: 10.1086/519029.
3.Knight C. Blood Relations: Menstruation and the Origins of Culture. New Haven: Yale University Press, 1991. 581 p.
4.Dean-Jones L. Women's Bodies in Classical Greek Science. Oxford: Clarendon Press, 1996. 293 p.
5.Pliny the Elder. Natural History: Books XXVIII–XXXII (transl. W. H. S. Jones). Cambridge, MA: Harvard University Press (Loeb Classical Library), 1963. 540 p.
6.Shail A., Howie G. Menstruation: A Cultural History. London: Palgrave Macmillan, 2005. 312 p. DOI: 10.1057/9780230505254.
7.Bobel C. The Managed Body: Developing Girls and Menstrual Health in the Global South. Cham: Palgrave Macmillan, 2019. 351 p. DOI: 10.1007/978-3-319-89414-0.
8.Houppert K. The Curse: Confronting the Last Unmentionable Taboo: Menstruation. New York: Farrar, Straus and Giroux, 1999. 288 p
9.Laws S. Issues of Blood: The Politics of Menstruation. London: Palgrave Macmillan, 1990. 244 p.
10.Sommer M., Hirsch J. Menstruation matters: Challenging the law’s silence on periods // Columbia Journal of Gender and Law. 2020. Vol. 41, № 1. P. 1–24. DOI: 10.7916/cjgl.v41i1.4612.

З повним переліком послуг та цін завжди можна ознайомитись за посиланням або безпосередньо звернувшись до адміністраторів.

Клініка доктора Медведева представлена в соціальних мережах, де ми запрошуємо Вас підписатись та слідкувати за нами: